Різьбарі

В високій залі промину малюнки

І пильної уваги не зверну

На куби тіл, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну.

Перегоріли надуми колишні,

І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя, мудре й ясне.

Я зупинивсь і мовчки придивлявся –

В душі незнана сходила зоря, -

Мені назустріч тихо позначався

Самотній твір якогось різьбаря.

Не мармур і не хороблива глина,

Не бронзи стародавньої туга, -

Отам в кутку схилилась мовчки спина

І підігнулась, мов жива, нога.

Похмурі зморшки не ховали втоми,

І випинались м’язи крізь рукав,

І я побачив зразу – нерухомий

І дерев’яний бондар працював.

Його синів уже скликали рудні,

І в далині темнів залізний куб, -

Він був такий природний, незабутній,

Як степ і сонце, і зелений дуб.

Павло Филипович

• Попередня
• Наступна